23 Квітня, 2021

Choim

Чернігівський історичний музей

Україна й українці у Другій світовій війні

2 вересня у військово-історичному музеї – відділі Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського до 70-річчя завершення Другої світової війни відбувся круглий стіл “Україна й українці у Другій світовій війні”.

str_201.tifСаме 2 вересня 1945 року українець Кузьма Миколайович Дерев’янко від імені Радянського Союзу підписав Акт про беззастережну капітуляцію Японії. Тим самим був покладений край наймасштабнішій війні в історії людства. 2194 – дні з 1 вересня 1939 року по 2 вересня 1945 року на території 40 країн світу тривали бойові дії. У війні брала участь 61 країна (80% населення Землі). Для України ця війна почалася ще у березні 1939 року сутичками між збройними загонами Карпатської України та угорськими військами.

Під час круглого столу були розглянуті питання:

  1. Внесок України в перемогу над нацизмом у Другій світовій війні та в її завершальній фазі:
  • участь у бойових операціях, в тому числі в їх організації та керуванні;
  • “український рахунок” – втрати України у Другій світовій війні;
  • доля українців, які опинилися по різні боки повоєнного світу.
  1. Друга світова війна й “українське питання”:
  • кордони України по завершенню війни та коло проблем, які з цього постали;
  • боротьба за незалежність і збройний опір радянській владі;
  • роль України у формуванні ООН.
  1. Повоєнна Україна – випалена земля:
  • зруйноване господарство та його відновлення;
  • голодомор 1946–1947 років: його причини та наслідки;
  • масові репресії та виселення українців.

IMG_3800За даними завідуючої відділом “Національного музею історії України у Другій світовій війни. Меморіальний комплекс” Людмили Рибченко, які взяті з 257 томів (у 260 книгах) “Книги пам’яті України” втрати воїнів-українців складають 3 103 304 загиблих, а з урахуванням Всеукраїнської електронної бази даних на загиблих та зниклих безвісти їхня кількість зростає до 3 269 895 осіб. Ці цифри не остаточні, адже чимало статистичних даних можна відшукати у документах, які знаходяться в Росії й досі заборонені. Практично неможливо полічити втрати серед “чорної піхоти” – мобілізованих на звільнених від нацистів українських землях. Так само вкрай важко визначити втрати серед цивільного населення, які інколи в декілька разів переважали військових. Українські ж втрати у завершальній фазі війни, коли СРСР одноосібно порушив договір про ненапад з Японією і здійснив вторгнення, сягають понад 3200 солдатів. Дослідниця зупинилася на історії життя генерала К. Дерев’янка. Він за наказом командування відвідав район Нагасакі і, не знаючи про наслідки радіації, отримав велику дозу опромінення. Будучи наймолодшим з тих, хто підписав Акт капітуляції Японії, наш земляк помер першим з них.

Війна змусила українців масово полишати свої домівки. Так звана “третя хвиля” еміграції охопила військовополонених, які боялися повертатися в радянську Україну, остарбайтерів, що з тієї ж причини змушені були залишатися поза межами радянської окупаційної зони в Європі. Чимало українців свідомо емігрували за кордон, розуміючи, яка доля чекає на них після приходу армії-визволителя. Загалом серед повоєнної еміграції доля українців – найбільша в Європі. За деякими розрахунками кількість переміщених осіб становить – понад 1600000 осіб.

По завершені Другої світової війни кордони України (тоді УРСР) змінилися. Ці питання обговорювалися на конференціях союзників і були вкрай дратівливою темою. Оскільки в зону інтересів СРСР потрапляла низка країн, треба було застосовувати політику “батога і пряника”. Якщо з Польщею треба було загравати, і їй віддали (забувши про окупацію Західної України) територію на схід від “лінії Керзона” (інколи аж до 30 км). З Чехословаччиною та Румунією особливо не панькалися: до України увійшли землі Закарпаття, Північної Буковини, Хотинщини та околиці Ізмаїла.

IMG_3801За словами Сергія Бутка – представника Українського інституту національної пам’яті загони УПА чинили збройний опір загарбницьким апетитам радянської влади. Це протистояння, яке фактично було продовженням бойових дій в Європі, точилося до другої половини 1950-х років. І помилково дехто думає, що тогочасні борці за Незалежність України були переважно західняками. У лавах повстанської армії перебували також представни Сіверщини та Наддніпрянської України. Дослідник зупинився на історії формування загонів опору і розкрив тему внутрішніх суперечок всередині різних організацій патріотів, метою яких, зрештою, було прагнення вільно жити у своїй країні.

Нечисленні мешканці звільнених від нацистів міст та сіл України дуже швидко відчули на собі всю каральну міць тоталітарної радянської машини. Наталія Гамарник – старший науковий співробітник “Національного музею історії України у Другій світовій війни. Меморіальний комплекс” розповіла про депортацію кримських татар. Цей акт злочину проти людяності радянська влада чинила силами підрозділів НКВС та армійських частин 18 травня 1945 року. Вивчаючи документи та щоденники депортованих кримських татар можна дізнатися про жахливі подробиці цієї акції. Не зважаючи на участь у війні з нацистами та партизанському русі, депортації підлягали всі. А мешканці одного аулу на Арабатській Стрілці, яких випадково забули, були завантажені на баржу та затоплені. За цю “військову звитягу” чимало виконавців отримали бойові нагороди – медалі “За відвагу”. Списки нагороджених були засекречені, але дослідникам вдалося відшукати частину з них у тогочасній газеті “Правда”.

Масових репресій зазнавали українці й в інший спосіб. На основі архівних документів співробітники “Пошукового агентства по створенню документальних серіалів “Книга пам’яті” та “Реабілітовані історією” відтворюють жахливу картину життя на щойно визволених територіях. Директор агентства Олена Лисенко говорила накази від червня 1941 року, за якими ті, хто потрапив до полону, та члени їхніх родин визнавалися зрадниками батьківщини. До цієї ж категорії потрапляли й ті, хто залишився на окупованих територіях. Тільки в Державному архіві Чернігівської області зберігається понад 42000 фільтраційних справ на чернігівців, які поверталися додому з полону або з примусових робіт. Всі вони та їхні родини на довгі роки були позбавлені певних громадянських прав. Серед наведених прикладів особливо вразила справа про суперечку між одним полковником та секретарем райкому партії І. Водоп’яном. Проводячи військові навчання з партійним активом району, в умовах, коли війна ще тривала, полковник чітко висловився, що всі, хто залишалися на окупованих територіях, є зрадниками, тож, коли солдати повернуться з фронту до дому, вони обов’язково помстяться їм.

IMG_3805Певним видом репресій можна вважати примусову “мобілізацію” дітей до ФЗУ з подальшим відправленням їх на відбудову шахт Донбасу та в інші місця, де була потреба в робочій силі. Тих, хто намагався втекти, чекало сурове покарання. Спроби втечі інколи закінчувалися розстрілами. Розплата від радянських каральних органів чекала також на сім’ї, діти яких не хотіли ставати кріпаками. На думку Сергія Горобця – співробітника Українського інституту національної пам’яті, певним покаранням українцям був Голодомор 1946–1947 років, який як і в 1932–1933 роках був штучним. Ті цифри хлібозаготівлі, які доводилися Чернігівщині практично прирікали населення на голодну смерть. Показовим є той факт, що колишній партизанський командир Олексій Федоров, який на той час був першим секретарем в Херсонського обкому КП(б)У з успіхом впорався із поставленим завданням , перевиконавши план хлібозаготівлі. Серед постраждалих від голоду Херсонщина посідає чи не найперше місце.

IMG_3806З матеріалами щоденника радиста 392-го стрілецького полку Миколи Баликіна, який зберігається в музеї, познайомила старший науковий співробітник Світлана Землянська. На його сторінках йде мова про підготовку до параду в Москві в червні 1945 року, про переміщення воєнних ешелонів на Схід, що їхали від Кенігсберга. 9 серпня він занотував звістку, як перед “відбоєм” дізналися про оголошення війни Японії та почав розмірковувати, як буде мститися за провокації, за Хасан, за Халхін-Гол. 10 серпня дуже радів звістці про капітуляцію Японії, яка втім виявилася передчасною. Зрештою, солдат, який провоював 4 роки не встиг взяти участь у завершені Другої світової війни.

В обговоренні взяли участь присутні, які не тільки задавали питання, але й ділилися своєю інформацією, конкретними прикладами, роздумами із запропонованих для обговорення на круглому столі тем. Розмова була живою, плідною і цікавою.

Колеги з “Національного музею історії України у Другій світовій війни. Меморіальний комплекс” презентували та подарували Чернігівському історичному музею імені В.В. Тарновського своє нове видання “Україна. Війна. Власна пам’ять: дослідження, документи, свідчення”, в якому яскраво розкривається український вимір Другої світової війни, за перемогу в якій Україна заплатила найтяжчу ціну.