Рід Коченовських

В Чернігівському історичному музеї імені Василя Тарновського започаткована серія зустрічей “Люди старої Гетьманщини”, присвячена українському суспільству XVII–XVIII ст. Мова буде йти про людей: до чого прагнули, як жили, в що вірили. Але розповідати будемо не стільки про гетьманів та можновладців, а більше про людей «другого плану», життя яких рідше попадає в поле зору дослідників. Основна умова нашого фокусу – наявність пам’яток, пов’язаних з цими людьми у фондах нашого музею.

Перша така зустріч відбулася 18 жовтня 2022 р. та була присвячена особливому роду для історії нашого музею – шляхетсько-козацькій родині Коченовських. Родовід прослідковується по джерелам з середини XV ст. і розпочинається в місті Кобрин на Берестейшині з боярина Некраша Семеновича Коченовського. Родич Лева Некрашевича – Григорій Коченовський був метрикантом Великого князівства Литовського та власником першого маєтку Кочанівка у Літинському повіті Подільського воєводства.

У середині XVII ст. бачимо представників Коченовських серед козаків Білоцерківського полку. В останній чверті ХVІІ ст. рід Коченовських фіксується по документах у Прилуках.  У козака прилуцького полку Івана Коченовського було троє синів: Федір, Кирило та Михайло. Двоє з них – Федір Іванович та Кирило Іванович Коченовські, дякуючи природнім талантам та здібностям, скористалися шансом та потрапили до Імператорської співочої капели у Санкт-Петербурзі. Михайло Іванович Коченовський зробив військову кар’єру, служив сотником Лохвицьким.

Полковник Федор Іванович Коченовський увійшов в історію як щедрий ктитор Рихлівського Миколаївського монастиря. В колекції Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського є унікальний експонат – срібна дарохранильниця (ковчег). Цей величний витвір ювелірного мистецтва був виготовлений на замовлення Федора Івановича у Аугсбурзі одним з провідних майстрів стилю рококо Бернхардом Генріхом Вейє та офірований 1749 р. до Рихлівського Свято Миколаївського монастиря, в якому знайшов свій останній притулок і Федір Коченовський.

У 1742 р. Федором Коченовським був придбаний хутір неподалік села Парафіївка Ічнянської сотні Прилуцького полку, якому судилося у ХІХ ст. стати знаковим осередком української культури. Купівля маєтностей поблизу с. Парафіївки була не випадковою: саме тут була закопана «пуповина роду Коченовських».

Живучі у Санкт-Петербурзі Федор Іванович Коченовський тісно спілкувався з представниками своєрідного прилуцького земляцтва: Дубянськими, Бугаєвськими, Гуленками, Тарновськими та Юзефовичами, Чижевськими, Розумовськими, Пучковськими, Маркевичами, Горленками. Їх родинні та сусідські зв’язки яскраво відображені і у записах генерального хорунжого Миколи Ханенка. Саме у середовищі цього кола українських державців визрівало прагнення реалізувати ідею поновлення гетьманства.

Рід Коченовських був розгалуженим на Чернігівщині і в ХІХ ст. Більшість його представників належали до духовного стану. У фондах музею зберігається фелон XVIII ст., який належав священикам Коченовським та був турботливо з особливим пієтетом реставрований у середині ХІХ ст. їх нащадками. У 1871 р. нащадком роду священиком Покровської церкви м. Березного Симеоном Коченовським було зроблено оправу з дошок малинового оксамиту та срібний карбований позолочений оклад на Євангеліє 1744 р., яке було вкладом Федора Івановича Коченовського до Миколаївської Парафіївської церкви.

Підсумовуючи розгалужену історію роду Коченовських можемо констатувати, що українське суспільство було водночас і традиційно консервативним, але не законсервованим, тож мало достатній рівень соціальної мобільності. Представники козацької верстви, якими були Кирило та Іван Коченовські у середині XVII ст., за добросовісну звитяжну службу або виконання особливих доручень полкової старшини та гетьманів, швидко просунулися у кар’єрному зростанні та отримали земельну власність у вигідному та престижному місці. У подальшому їх нащадки отримали змогу навчатися у Києво-Могилянській академії, що відкривало перед ними значно ширші життєві можливості. Традиції спорідненості за місцем народження та навчання (такі собі земляцтва та студентські братства XVIII ст.) також були вагомим чинником для шлюбних, кар’єрних та власницьких стратегій.

Для успішного «соціального ліфту» поряд з родинними, велику роль мали приятельські та клієнтурні відносини. Підтримуючи їх, розраховували на підтримку патронів, кумів, земляків, які дослужилися до високих чинів та зробили успішну кар’єру. Крім того, українська старшина була позначена високим рівнем релігійності, яка проявлялася в тому числі в щедрій благодійності та меценатстві на користь церков та монастирів, особливо тих, які були пов’язані з родинними або патронатними відносинами.

Старший науковий співробітник,

кандидат історичних наук Ольга Гейда