До Дня пам’яті жертв політичних репресій

З родини Миколи Могилянського. Дружина, донька

Минулого року (2011) колекцію Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського поповнили матеріали з архівних слідчих справ 30-х років ХХ століття. Серед них – копії документів, отримані з архіву Управління Федеральної служби безпеки Російської Федерації по місту Санкт-Петербургу і Ленінградській області. Стосуються вони дружини і доньки етнографа, антрополога, професора Миколи Михайловича Могилянського (1871–1933) – Марії Дмитрівни та Софії Миколаївни. Завдяки його праправнучці Анні Маковецькій, яка проживає у Петербурзі, співробітники музею дізналися про місце зберігання слідчих справ і мали змогу ознайомитись з деякими документами. Вдалося прочитати ще одну, невідому до цього, сторінку нашого минулого.

М.М. Могилянський, старший брат письменника, літературознавця і перекладача Михайла Михайловича Могилянського, народився 18 грудня 1871 року в Чернігові. В 1889 році закінчив Чернігівську чоловічу гімназію і продовжив навчання на природознавчому відділенні фізико-математичного факультету Петербурзького університету. На останніх курсах спеціалізувався з географії та антропології. По закінченні в 1893 році університету ще рік навчався у Військово-медичній академії. В 1894 році виїхав до Берліна, де слухав лекції в університеті. З 1895 по 1897 рік навчався в Парижі, в «Ecole d’Anthropologie», спеціалізувався з антропології, археології й етнографії. Першу наукову роботу надрукував у «Revue de I’Ecole d’Anthropologie de Paris». Після повернення в Петербург працював у Музеї антропології Академії наук. Одночасно займався педагогічною діяльністю: в 1898–1910 роках викладав географію в Учительському інституті та 1-му Кадетському корпусі.

З 1901 року – зберігач, завідувач етнографічного відділу Російського музею, неодноразово виїздив в експедиції для збирання етнографічного матеріалу. В 1907–1908 роках знайомився з музейною справою у Швеції, Норвегії, Данії, був присутній на відкритті «Nordeska Museet» у Стокгольмі.

За своїми політичними поглядами Микола Могилянський належав до ліберальної інтелігенції, був членом партії кадетів. «В течение университетского курса самостоятельно прошел курсы истории философии и внимательно прочел три тома Маркса, теорию политической экономии и всю марксистскую литературу того времени – никогда не увлекаясь особенно доктриной, но считая основу социализма высшей правдой, особенно под влиянием Герцена, которого прочитал три раза запоем. «С того берега» знаю чуть ли не наизусть и рвался пылко в Западную Европу, … но самые крупные увлечения были: пергамские обломки и вагнеровская музыка, впервые открывшаяся моему чувству и сознанию».

У травні 1918 р. за часів гетьмана Скоропадського Миколу Могилянського призначено товаришем державного секретаря.

У травні 1920 року М. Могилянський виїхав до Константинополя, місяць потому – до Парижа, де став редактором журналу «La jeune Ukraine», створив організацію «Український національний комітет». І в еміграції він продовжував свою наукову та педагогічну діяльність. В 1921–1923 роках викладав у Сорбонні (Faculte des Sciences), в «Lycbe Henri IV» і «Lycbe Janson de Sailly». З 1923 року Микола Михайлович мешкав у Празі, де читав лекції в Російському педагогічному інституті імені Яна Каменського (1923–1926), в Російському народному університеті (1924–1926), в Російському інституті сільськогосподарської кооперації (1926). Був членом Російської академічної групи в Парижі та Празі. Його статті друкувались у багатьох засобах масової інформації та наукових виданнях: «Последние новости», «Руль», «Общее дело», «Сегодня», «Родное слово», «Голос минувшего», «Звено», «Архив русской революции», «Научные труды Русского народного университета в Праге», «Slavia», «Prager Presse» та ін. Чехословацький уряд виплачував ученому професорську стипендію.

Помер Микола Михайлович 1 лютого 1933 року. Похований на Ольшанському православному кладовищі у Празі. Могила зберігалася до останнього часу, але нещодавно її знесли через те, що закінчився термін оренди. Нащадки запізнилися на один рік.

У Празі М.М. Могилянський жив один, без сім’ї. Його дружина і донька залишились в Росії, в Петрограді. Дружина вченого Марія Дмитрівна народилась 10 листопада 1873 року в Санкт-Петербурзі у дворянській родині. Закінчила Сорбонну. За радянських часів, як і до революції, працювала педагогом. На початку 1930-х років викладала німецьку мову в Академії мистецтв і пожежному технікумі Ленінграда. Проживала за адресою: Василівський острів, 6-та лінія, будинок 27, квартира 3.

8 березня 1933 року був підписаний ордер на обшук у квартирі та арешт Марії Дмитрівни. Того ж дня М.Д. Могилянську заарештували. Проходила вона по слідчій справі «№ 169-33 г.» підпільних народницько-есерівських осередків, якими керував «Ідейно-організаційний центр народницького руху» (осередки 98-ї, 32-ї, 76-ї ленінградських радшкіл, Толмачовської ФЗН, осередок викладачів колишньої Н.-Василеостровської школи, осередок у Товаристві колишніх політкаторжан, гурток молодих народників, осередок «Союз Свободных Людей» та угруповання народницької інтелігенції при центрі). Марію Дмитрівну разом з Марією Борисівною Бауер, доцентом Інституту імені Лесгафта, звинуватили в тому, що вони:

«а) Связавшись с идейно-организационным центром к. р. эсеровско-народнической организации создали из бывш. преподавателей и учащихся бывш. н-василеостровской школы, ранее непосредственно связанной с бывш. ПК ПСР, подпольную эсеровско-народническую ячейку и руководили ячейкой;

б) Проводили на квартире Могилянской регулярные собрания, на которых в присутствии члена центра Брюлловой-Шаскольской обсуждали текущие политические вопросы в духе к. р. программных установок современного народнического движения;

в) установили к. р. связь с эсеровской полит-ссылкой;

г) намечая организацию народнической, свободной от влияния государственной идеологии школы консолидировали старые кадры преподавателей эсеровско-народнического направления и народнически настроенных бывш. учащихся Н-василеостровской школы;

д) вели систематическую пропаганду к. р. программных и тактических установок «Идейно-организационного центра».

«Обвиняемая Могилянская виновной себя признала полностью», – зазначено в документі.

21 квітня 1933 року відбулося засідання трійки повноважного представництва ОДПУ в Ленінградському військовому окрузі, на якому Марію Дмитрівну, звинувачену за ст. 58/11 Кримінального кодексу, засудили до п’яти років ув’язнення в концтаборі. Одночасно ув’язнення до концтабору замінили на висилку до Казахстану на той самий термін. Подальша її доля наразі невідома.

9 березня 1933 року вже по іншій справі заарештували доньку Миколи Михайловича – Софію. Народилася вона в Чернігові 8 травня 1903 року. В метричній книзі Катерининської церкви, де 16 травня її хрестили, зроблений такий запис про батька: «Потомственный дворянин, преподаватель Санкт-Петербургского учительского института. Восприемники: потомственный почетный гражданин Андрей Петрович Ласкоронский и дворянка Анна Николаевна Максимович». Остання – рідна сестра матері Миколи Могилянського.

Софія, як і її батьки, також здобула вищу освіту. Вона закінчила Ленінградський географічний інститут і курси іноземних мов. На час арешту викладала англійську мову в Ленінградському державному оптичному інституті. Перебувала у шлюбі з Володимиром Антоновичем Міхновським, який працював економістом у тресті «Леннеруд», мала сина Дмитра шести років. Проживали вони всі разом з Марією Дмитрівною. На Софію Миколаївну завели слідчу справу «№ 2840/33 г.» за звинуваченням у злочинах, передбачених статтею 58/10 Кримінального кодексу. ОДПУ було відомо, що в 1924 році Софія брала участь у розповсюдженні меншовицьких листівок у Ленінградському географічному інституті.

В обвинувальному висновку зазначалось, що С. Могилянська налаштована вкрай вороже до радянської влади і є непримиримим ворогом існуючого ладу, що підтверджувалось її свідченнями: «Останавливаясь на вопросах политики ВКП(б) и Советской власти, я считаю эту политику политикой зажима и угнетения человеческой свободы и мысли». Вона вважала неможливою побудову соціалізму в СРСР: «Нереальность политики Советской власти характеризуется проводимой индустриализацией и коллективизацией и стремлением путём огромных, никому ненужных жертв построить социализм, который совершенно неосуществим в СССР в силу отсталости и некультурности страны. Я считаю, что нет такой цели, которая бы оправдала такие жертвы, какие приносятся сейчас». І ще: «Несмотря на противоположность политики фашистов и коммунистов, методы проведения мероприятий одинаковы. Политической свободы в СССР не вижу. Такую свободу я расцениваю, как общее заключение всего населения в тюрьму…, т. к. политическая мысль не находит своего выражения, если она не принадлежит к определённому толку. Я под политической свободой понимаю свободу печати, слова, собраний и выборов для всех, так как классовой борьбы не признаю. Я не признаю никакой диктатуры, а признаю демократический образ правления, как осуществляющий свободу».

9 квітня 1933 року, вже через місяць після арешту, на засіданні трійки повноважного представництва ОДПУ в Ленінградському військовому окрузі постановили: «Могилянскую Софию Николаевну выслать за Зап. Сибкрай, сроком на три (3) года, считая срок с 8/ІІІ-33 г.»

Майже рік по тому, 16 лютого 1934 року слідча справа С.М. Могилянської була переглянута на засіданні Колегії ОДПУ: «Могилянскую Софию Николаевну досрочно от наказания освободить».

Софія Миколаївна повернулася до Ленінграда, до своєї родини і влаштувалася на роботу викладачем англійської мови в 33-ю школу фабрично-заводського навчання. Однак вільне спокійне життя тривало недовго. Каральні органи не випускали жінку з поля зору і не залишали її в спокої.

25 березня 1935 року начальник Управління НКВС СРСР по Ленінградській області підписує ордер № 13475 на проведення обшуку і арешт С.М. Могилянської. Того ж дня Софію Миколаївну знову заарештували. І вже наступного дня слідчий УНКВС по Ленінградській області, розглянувши слідчий матеріал за звинуваченням С.М. Могилянської, написав у висновку: «Могилянская С.Н. происходит из семьи потомственных дворян. Отец коей бывш. товарищ государственного секретаря правительства гетьмана Скоропадского в г. Киеве в 1918 г. вместе с белыми бежал в Прагу, где находился до 1933 г.

Могилянская С.Н. в 1924 г. с разрешения адм. отдела выезжала в Прагу к отцу, где находилась месяц. Связь с ним поддерживала включительно по день смерти его по 1933 г.

Могилянская С.Н. в 1933 г. органами ОГПУ была арестована за участие в антипартийной группировке в Этнографическом институте, судима по 58 ст. п. 10. Осуждена [на] 3 года высылки и отбывала наказание в Западно-Сибирском крае до 1934 г.

Дядя Могилянской – Могилянский Михаил Михайлович – меньшевик, проживает в г. Киеве, его дочь – Могилянская Лидия Михайловна по одному из крупных к/р дел на Украине осуждена ОГПУ в 1925 г. на 10 лет высылки и в настоящее время находится на строительстве канала Москва–Волга, замужем за одним из работников канала.

Могилянская С.Н. до настоящего времени поддерживает связь с участниками а/п группировки судимыми и отбывшими наказание, проживающими сейчас в Ленинграде. Могилянская С.Н. настоена резко а/с, заявив на следствии, что «Соввласть поступает резко с интеллигенцией, репрессиями озлобляет её». І наприкінці: «Могилянскую Софию Николаевну заключить в концлагерь, её мужа, потомственного дворянина Владимира Антоновича и сына Владимира (насправді – Дмитро – Т.Ж.) – выслать в Уфу на 5 лет».

У витягу з протоколу «Особого Совещания при Народном Комиссаре Внутренних Дел СССР» від 31 березня 1935 р. можна прочитати: «Могилянскую Софью Николаевну, как соц. опасный элемент, лишить права проживания в 15 п. п.»

Анна Маковецька стверджує, що її дід і прадід нікуди не висилалися і взагалі не заарештовувалися. Вони цілковито добровільно поїхали за Софією Миколаївною в Ташкент. На початку 1940 року С.М. Могилянську направили у Кзил-Ординську область Казахстану. Чоловік і син залишилися в Ташкенті. Перед виїздом було прийняте рішення оформити розлучення, щоб захистити сина від можливих неприємностей, і з того часу він писав у анкетах: «О матери сведений не имею». Все це дозволило Дмитру після закінчення школи вступити до Інституту військових перекладачів у Москві. Володимир Антонович залишився в Ташкенті і працював реставратором мозаїчних панно до кінця життя.

Софія Миколаївна вдруге вийшла заміж за такого самого засланого, як сама. У неї народився ще один син – Леонід Муравлянський.

У порівнянні з долею дітей Михайла Могилянського доля нащадків Миколи Могилянського склалася відносно щасливо. Всі залишилися живими у жахливі сталінські роки.

Останні роки життя С.М. Могилянська провела в Ленінграді. Влітку 1970 року вона відвідала Чернігів, де зупинилась у своєї приятельки Олени Костянтинівни Кисіль, дружини знаного українського театрознавця Олександра Григоровича Кисіля.

Вдвох вони завітали до Чернігівського історичного музею. Довідавшись про історію музею, Софія Миколаївна згадала, що в неї зберігається видана окремою брошурою стаття батька «Музей украинских древностей В.В. Тарновского Черниговского губернского земства», яка була надрукована в Петрограді у журналі «Живая старина» в 1914 році, й запропонувала її музею. Восени того ж року чернігівські музейники отримали бандероль із відбитком статті. На його обкладинці донька автора зробила напис: «Музею им. В.В. Тарновского от Софии Николаевны Могилянской. 15/ІХ-1970 г.»* Нині подарунок С.М. Могилянської зберігається в бібліотеці музею. Крім того, Чернігівському історичному музею Софія Миколаївна передала невеличку роботу одного з перших директорів музею відомого художника І. Рашевського «Босфор». В 1984 році цей твір митця передали до щойно утвореного Чернігівського художнього музею.

Померла С.М. Могилянська в серпні 1974 року, похована на Волковському кладовищі.

Тетяна Журавльова

(Скарбниця української культури. – Випуск 14. – 2012. – С.245–250.)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.