“Вони надихали Шевченка”

6 березня 2017 року в Чернігівському історичному музеї імені В.В. Тарновського до Дня народження Великого Кобзаря відбулося відкриття виставки  “Вони надихали Шевченка” (жінки у житті та творчості Тараса Шевченка) .

Тема жіночої долі широко представлена у багатогранній творчості Тараса Григоровича Шевченка. Створені поетом-художником жіночі образи хвилюють серця людей, викликають у них захоплення щирістю почуттів, зберігають значення ідеалу матері, сестри, нареченої і дружини.

За своє життя Шевченко багато разів закохувався, і його любили жінки, але кожного разу щось перешкоджало одруженню. Не здійснилися мрії поета про сімейне щастя, дітей та родинний затишок. Жінки для митця були джерелом натхнення, розради та дружньої підтримки, впливали на його особистість та збагатили його творчість.

Значне місце в житті Т.Г. Шевченка займала Варвара Миколаївна Рєпніна (1808–1891), донька колишнього малоросійського губернатора і правнучка останнього гетьмана України К.Г. Розумовського. В Яготині, куди Шевченко прибув для зняття копії з портрета князя Рєпніна, Тарас Григорович прожив майже три місяці. Про цей щасливий та плідний період свого життя він  висловився в листі до Варвари Миколаївни від 7 березня 1850 року, перебуваючи на засланні: “Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасних воспоминаний.” Там поет читав свої поеми “Катерина”, “Слепая”, ненадруковані вірші, які захоплювали присутніх. Варвара Миколаївна сприймала його поезії особливо емоційно: “Какие чувства, какие мысли, какая красота, какое очарование и какая боль! Мое лицо было все мокрое от слез… Это была пленительная музыка, певшая мелодические стихи на нашем красивом и выразительном языке…

Аристократка за походженням, ґрунтовно освічена, щиросердна,  Варвара Миколаївна всіляко намагалася опікувати митця. Свої  почуття поваги  до княжни Шевченко висловив у передмові до поеми “Тризна” “9 листопада 1843 року Варваре Николаевне Репниной”:

“Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать,

И дар Господний – вдохновенье

Должно слезами поливать…”

В.М.Рєпніна першою з Шевченкових друзів визнала його геніальність, і, полишивши мрії про особисте життя, гаряче підтримувала і допомагала в розповсюдженні його естампів “Живописная Украина”, поширюванні літературних творів.  Вона переймалася його долею під час  перебування  поета на засланні.

В Яготині у Тараса Григоровича склалися дружні стосунки с сестрами Псьол: Тетяною (1819–1858), Олександрою (1817–1887), та Глафірою (1823–1886). Вони народилися в сім’ї Івана Михайловича Псьола, збіднілого дворянина, який служив у канцелярії малоросійського генерал-губернатора М.Г. Рєпніна. Після смерті батьків діти залишилися сиротами. Коштом Рєпніних вони навчалися в Полтавському інституті шляхетних дівчат, літо проводили в маєтку князя. Під впливом поезій Шевченка Олександра, маючи літературний хист, почала писати вірші, які вирізнялися сердечністю та мелодійністю. Її поезія “Свячена вода” особливо подобалася Тарасу Григоровичу. В листі до В.М. Рєпніної, він попросив прислати йому цей твір, який “оросит мое увядающее сердце”.

Двадцятирічна Глафіра Іванівна, вихованка, подруга та названа сестра В.М. Рєпніної, відзначалася особливою витонченістю та обдарованістю, прекрасно малювала. На цю молоду аматорку звернув увагу Т.Г. Шевченко, давав їй професійні поради. Серед її робіт – начерки портретів Т.Г.Шевченка та М.В. Гоголя, малюнки на релігійну тему. Портрети Варвари Миколаїівни та Варвари Олексіївни Рєпніних, виконані олійними фарбами, зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка. Згадуючи на засланні цих жінок Тарас Григорович назвав їх “яготинськими анахоретками”.

У Седневі, де бували у своїх родичів В.М. Рєпніна та сестри Псьол, Т.Г. Шевченко плідно працював у 1846-1847 роках. Тоді ж побував і в сусідньому селі Бігач Городнянського повіту, маєтку князя Миколи Івановича Кейкуатова (1806–1865), який запросив художника написати портрет його дружини Катерини Федорівни (1827-1848), “молодой красивой княгини”. У березні 1847 року Шевченко написав  її портрет, який став одним з кращих в його художній спадщині.

Глибокий слід в житті поета залишила Ганна Іванівна Закревська (1822–1857), уроджена Заславська. Вона отримала від батька маєтності в селі Орлівка Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії. До Березової Рудки, Пирятинського повіту Полтавської губернії, маєтку подружжя Закревських, Шевченка приїхав на замовлення господарів написати  їхні портрети. Своїми темно-синіми очими “Ганна вродлива” остаточно полонила серце художника. Деякі дослідники висловлюють думку, що на жодному з шевченкових портретів “немає такого повного, трагічного, душевного життя очей, такого променистого погляду, як на портреті Ганни Іванівни Закревської”. Цю жінку Шевченко згадував на засланні, присвятивши їй  два вірші.

Довгі роки Шевченко підтримував дружні стосунки з Надією Василівною Тарновською (1820–1891), сестрою Василя Васильовича-старшого. Влітку 1845 року вони зустрілися в с. Потоках Київської губернії, одному з маєтків Г.С. Тарновського, де Тарас Григорович гостював два тижні. 28 серпня вони хрестили дочку диякона місцевої Преображенської церкви М.Г. Говядовського. В метричній книзі було зроблено відповідний запис: “Тарас Григорович Шевченко, художник Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, і Надія Василівна Тарновська, дівиця, дочка титулярного радника”. 

Художник зобразив Надію Василівну на акварелі  “Комора в Потоках”.

Дізнавшись про арешт поета у 1847 році, Надія Василівна разом із дружиною брата Людмилою Володимирівною сховали всі папери, листи, малюнки  Т.Шевченка у скриньку і закопали в саду. Пізніше вона передала їх своєму небожу Василю Васильовичу Тарновському – молодшому, який став відомим колекціонером.

Подорожуючи востаннє Україною, Шевченко відвідав Качанівку, залишив у сімейному альбомі Тарновських віршовані рядки, які ймовірно, присвятив Надії Василівні.

“І стежечка, де ти ходила,

колючим терном поросла,

1859 року, 21 серпня”.

В останні роки життя поета Надія Василівна входила до кола його петербурзьких друзів. Їй поет присвятив вірші “Кума моя і я…”, “Н.Т.” подарував останнє видання  “Кобзаря” з автографом: “Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській. Кум Т.Шевченко” та офорт “Старець на кладовищі”.

2 грудня 1860 року Надія Василівна провідала хворого Шевченка. Він слабував, майже не виходив з дому, але запевнив друзів, що “колядувати хоч рачки вилізе до куми”.

Повернувшись із заслання до Петербурга Шевченко відчував страшну самотність, його переслідувало бажання мати сім’ю, дітей, створити дім. Він мріяв про щастя з простою дівчиною, яка б зрозуміла та покохала його.

Навесні 1860 року йому трапилася Ликера Полусмак (1840–1917), уродженка с. Липів Ріг Ніжинського повіту Чернігівської губернії, колишня кріпачка поміщика Миколи Яковича Макарова, відпущена ним на волю. Вона служила покоївкою у його сестри Варвари Яківни Карташевської, в домі якої в С-Петербурзі вперше і побачив цю дівчину в українському народному вбранні. Вона йому сподобалася, адже співпадала з його ідеалом жінки: людина з народу, сирота, “середнього зросту, кароока, кругловида, рот маленький, уста пишні, коралеві, коса густа, темно-русява, плечі широкі круглі, постать гарна, стан гучний, тонкий”. Захопившись нею, освідчився їй в коханні та запропонував одружитися. Ликера прийняла пропозицію Тараса Григоровича. Шевченко написав олівцем її портрет.  Але згодом після певних непорозумінь у відносинах  дівчина йому відмовила.    Тяжко переживаючи свою останню драму, Шевченко написав:

“Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розтилався;

Та недосвіт передсвітом

В садочок укрався

Потоптав веселі квіти

Побив…Поморозив…

Шкода того барвіночка

 Й недосвіта шкода!”

Минуло багато років, перш ніж Ликерія Полусмак, в заміжжі Яковлева, усвідомила те, що насправді втратила. Спокутуючи свою провину перед Шевченком, вона переїхала до Канева, щоб бути ближче до його могили. Там 1917 року завершилося життя його останньої музи.

Звертаючись до створених Шевченком жіночих образів, глибше усвідомлюєш його багатогранну натуру, відкриваєш психологізм його характеру. Класик української літератури, тонкий знавець шевченкової лірики М.Т. Рильський писав: “Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання й жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу”.

Наталія Самохіна, завідувачка науково-освітнім відділом

Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського

Залишити відповідь