Повість про Варлаама та Іоасафа

В колекції Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського зберігається «Повість про Варлаама та Іоасафа» видана в 1637 році в друкарні Свято-Богоявленського Кутеїнського монастиря.

Агіографічний твір повна грецька назва якого звучить як «Повість душекорисна, із східної Ефіопської країни, званої Індією, у святий град Єрусалим принесена Іоанном ченцем, чоловіком чесним і доброчесним, з монастиря святого Сави» мав чималу популярність в середньовічні часи та був перекладений більш ніж на 30 мов народів Азії, Європи та Африки.

Повчальна повість розповідає про життя Варлаама пустельника та Іоасафа царевича Індійського, сина царя Авеніра, що був гонителем християн. Царський звіздар при народжені Іоасафа попереджує Авеніра, що його син стане християнином. Щоб завадити цьому правитель будує для сина окремий ізольований палац аби останній ніколи не почув про Христа. Але подорослішав Іоасаф випросив дозвіл виходити за межі царських палат. Отримавши нові знання про оточуючий його світ, познайомившись з новими людьми, дізнавшись про їх життєві труднощі, царевич почав багато міркувати про сенс життя. В той же час Варлааму було відкрито Божим одкровенням про духовні пошуки Іоасафа. Прийшовши в Індію під виглядом купця пустельник зустрівся з царевичем і сказав тому, що привіз із собою дорогоцінний камінь, який зцілює усі людські хвороби. В розмові пустельник став алегорично розповідати про християнське віровчення у вигляді притч, а потім почав повчати царевича Євангелію. З розмови Іоасаф зрозумів, що дорогоцінний камінь, що має купець це віра в Христа Спасителя та висловив бажання охреститися. Авенір дізнавшись, що син став християнином розлютився та усілякими способами намагався відвернути його від віри. Спокушаючи сина земними благами Авенір віддав йому півцарства. Ставши співправителем Іоасаф сприяв поширенню християнства, а згодом привів до віри й батька. Після смерті Авеніра Іоасаф зрікся трону, залишив правління та пішов в пустелю до свого наставника Варлаама, де ніс свій подвиг до кінця життя.

Питання авторства твору є предметом наукової дискусії істориків та літературознавців. Як бачимо з повної назви повісті автором вважався монах Іоанн з монастиря святого Сави, якого згодом на підставі пізніх приписів в грецьких рукописах повісті почали ототожнювати з преподобним Іоанном Дамаскіним (~675 р. – до 754 р.).

Дослідники цієї літературної пам’ятки  не мають сумніву щодо того, що як цілісний твір він був створений одним автором. Вважається, що в основі роману лежить перероблена легенда про життя царевича Сіддгартхи Ґаутами (Будди), хоча укладач повісті використовував для цього багато матеріалів з різних джерел різного походження. Хоч і менш поширеною, але більш аргументованою є інша точка зору, згідно з якою царевич Іоасаф не є християнським двійником Будди. Дослідники повісті зауважують, що розповіді про Будду мають з нею значно більше суттєвіших відмінностей, аніж загальних рис. Повість була створена не в Індії, а, скоріш за все, в Центральній Азії. Ряд дослідників вважають, що повість з’явилася на світ  незалежно від індійських розповідей, а деякі пов’язують сюжет «Повісті про Варлаама та Іоасафа» з історією поширення християнства в Нубії (Північна Африка).

Важливо зауважити, що географічно ототожнити Індію зазначену в назві твору з тією Індією яка нам всім добре відома буде неправильно. В давні часи Індією нерідко називали й інші країни, насамперед ті, що знаходились на березі Червоного моря. Підтвердження цьому зафіксовано в самій назві твору – «Повість із східної Ефіопської країни, званої Індією». Топонім «Індія» міг використовуватись для позначення таких далеких країн як Ефіопія, Аравія, Нубія та інші.

Дана повість зустрічається в різних версіях та редакціях. Ймовірно вперше різноманітний комплекс матеріалів був об’єднаний в один твір в VI-VII ст. в пехлевійській[1] версії, пізніше з’явились арабська, єврейська, ефіопська, грузинська, вірменська редакції твору. В Європі «Повість» була відома в грецькому, латинському, церковнослов’янському та інших перекладах. Найдавніший слов’янський переклад з грецької мови з’явився не раніше середини ХІ ст. в Києві або Константинополі.

В XVII ст. «Повість про Варлаама та Іоасафа» неодноразово видавалась в різних версіях. Екземпляр повісті, що зберігається у музеї був виданий в 1637 році в Свято-Богоявленському Кутеїнському монастирі. Монастир був заснований в 1623 році, його будівництво очолив перший ігумен монастиря Іоїль (Труцевич). Під його духовним керівництвом знаходилось близько 200 монахів. Святитель Петро Могила, митрополит Київський, який освячував в 1635 році головний храм обителі, в своїх творах згадував про ченців монастиря, як таких, що «наслідують в тілі життю ангельському».

В 1630 році ігумен Іоїль відкрив у монастирі друкарню, яка стала одним із центрів білоруського кириличного друкарства. На запрошення настоятеля монастиря друкарню заснував та очолив відомий друкар Спиридон Соболь. Кошти на облаштування друкарні виділив православний шляхтич Богдан Стеткевич. Спиридон Соболь працював в Кутеїнському монастирі лише два роки, а потім переїхав в містечко Буйничі під Могильовом, де продовжив займатись своєю справою самостійно. Наступні Кутеїнські видання побачили світ лише в 1636 році. Вже в очолюваній ігуменом Іоїлем друкарні в 1637 році була видана «Повість про Варлаама та Іоасафа» у перекладі на «просту мову» виконаним настоятелем Могильовського Свято-Богоявленського Братського монастиря архімандритом Варлаамом (Половка).

Текст розповіді розділений на 40 глав. Видання має маргінальні коментарі. В кінці книги поміщені «Песнь святого Иоасафа, кгды вышолъ на пустыню» та «Пересторога до ласкавого Чителника» в якій видавець покірно просить читача «абысь нас, вчомся погрешило албо не допилновало, несудил ани злоречил, поневаж первый раз єщеся она з Типографии выдаєтъ, нєдивижєся што и помылки друкарскихъ найти можетъ».

Повість знаходилась в числі книг багатьох монастирських бібліотек. Духовно-моральні та художні мотиви повісті використовували у своїх творах поети та письменники різних часів. «Повість про Варлаама та Іоасафа» стала темою докторської дисертації Івана Франка, яку він захистив під науковим керівництвом відомого славіста Ватрослава Ягича у Віденському університеті.

Книга, що зберігається у музеї належала Спасо-Преображенському чоловічому Максаківському монастирю[2] про що свідчать записи в книзі: «Книга монастыря Максаковского» та «Сия книга глаголемая Гистория Варлаама Иоасафа монастыра Киселевскаго»[3]. В музейному екземплярі  відсутні титульний аркуш, перші сторінки заміщені рукописом. Текст написаний досить «агресивним» чорнилом, який зіпсував папір. Заголовки написані кіновар’ю. Надруковані сторінки прикрашені лінійними рамками.

Оправа XVII ст. – дошки, обтягнені шкірою з тисненням, залишились фрагменти застібок. Розмір книги 19,5х15 см. Раніше зберігалась в Чернігівському єпархіальному сховищі старожитностей.

Науковий співробітник,

 кандидат богослов’я Мирослав Май-Борода

[1] Пехлеві – мертва мова, що відноситься до середньоіранської мовної епохи (з III ст до н.е. по VIII–IX ст. н.е.)

[2] Знаходився біля сучасного с. Максаки Корюківського р-ну.

[3] Під цією назвою Максаківський монастир зустрічається в деяких документах, так як він знаходився «в пределах киселевских и менских при р. Десне» (Грамота от 28 вересня  1642 р. короля Владислава IV Вази). Маєтності для розбудови монастиря ченцям подарував православний меценат, сенатор Речі Посполитої Адам Кисіль.